Арсен Аваков опублікував статтю на сайті інтернет-видання «Українська правда»: «Колабораціонізм і амністія. Необхідність суспільного діалогу»

Деокупація окремих районів Донецької та Луганської областей і повернення в юридичне поле України населення цих територій неминуче поставить перед українським суспільством і українською державою питання про колабораціонізм.

Хто і як повинен визначити статус, наявність і міру відповідальності/невинуватості кожної людини, яка пережила окупацію?

Хто повинен постати перед судом і яке покарання заслуговує співпраця з ворогом?

Яка міра відповідальності кожного з тих, хто не захотів або не зміг виїхати?

Хто жертва, а хто пособник агресора?

Покарання або амністія?

Переконаний, що сьогодні вкрай необхідно почати широкий і відвертий суспільний діалог на цю тему, вивчити досвід країн, що пройшли цей шлях, вислухати та обговорити можливі підходи і рішення. А найголовніше – визначити і сформувати міру можливого компромісу українського суспільства.

Донбас – це Україна, а жителі Донбасу – громадяни України. На моє переконання, саме цей постулат повинен лягти в основу дискурсу.

Зрозуміло, колабораціонізм не можна залишати без уваги. І в той же час – покарання має торкнутися тільки винних!

Кримінальне переслідування повинно бути застосоване лише до керівництва «ДНР» і «ЛНР», осіб, які воювали проти української армії і Нацгвардії, та до тих, хто скоїв тяжкі злочини.

Більшість тих, хто пережив окупацію – жертви або вимушені учасники процесів колаборації, до них повинна бути застосована амністія, з послідовним відновленням всіх цивільних прав і свобод.

Це принциповий момент. Мова ні в якому разі не повинна йти про «зачистки» чи репресії по відношенню до мирного населення – до людей, які волею агресора опинилися на захоплених територіях!

Якщо людина з будь-якої причини не змогла виїхати і пережила окупацію в своєму будинку, продовжувала працювати за своєю спеціальністю, не брала участі в організації незаконних виборів чи інших акцій, не сприяла діяльності незаконної влади – вона проходить перевірку, отримує новий легітимний український паспорт і всі права громадянина України.

Кримінальному переслідуванню повинні підлягати тільки ті, чиї руки заплямовані кров’ю мирних жителів і українських солдат, хто очолював незаконні органи влади, організовував незаконні референдуми і вибори, брав участь у погромах, грабежах, скоїв кримінальні злочини.

Такою повинна бути позиція держави і цей принцип повинен лягти в основу всього складного процесу реінтеграції тимчасово окупованих територій Донецької і Луганської областей.

Історія питання

Термін «колабораціонізм» – від французького «collaboration»: співпраця – був використаний як заклик маршала Петена до французів співпрацювати з фашистськими окупантами.

 Після Другої світової війни термін увійшов в міжнародне право в значенні «військове, політичне і економічне співробітництво жителів окупованої країни з окупантами, що завдає збитків своїй країні». Колабораціоніст – зрадник, запроданець, який співпрацює з окупантами.

Відповідно, будь-який військовий конфлікт, що супроводжується окупацією, неминуче призводить до виникнення колабораціонізму.

Під час Другої світової майже вся окупована Гітлером Європа або колаборувала з окупантами, або була змушена змиритися з їх присутністю та діяльністю. Албанія, Бельгія, Великобританія, Греція. Данія, Італія. Норвегія, Нідерланди, Польща, Франція, Чехія, Югославія і СРСР – в Європі. Індія, Індонезія, Китай, а в його складі Маньчжурія і Монголія – в Азії. З 38 дивізій СС лише 12 були цілком укомплектовані німцями.

Добровольчі армії і національні дивізії в складі фашистських військових формувань створювалися на всіх фронтах війни: від Індії до Данії. Відповідно, кожній країні довелося пройти процес морального і юридичного очищення та визначати міру провини і відповідальності громадян-колаборантів.

Колабораціонізм у Франції

Найбільш яскравим в історичній ретроспективі є досвід повоєнної Франції 50-х років (так звані «Закони Шарля де Голля про колаборантів»), коли процес від жорстких санкцій до амністування осіб, визнаних колаборантами, проходив у кілька етапів і розтягнувся практично на 7 років.

Після приходу до влади у Франції Шарля де Голля Консультативною асамблеєю були прийняті два закони, що встановлювали відповідальність тих, хто «надаючи допомогу Німеччині та її союзникам, погрожував національній єдності, правам і рівності всіх французьких громадян».

Ці закони чітко визначили коло осіб, які потрапляли під дію закону, юридичний інститут здійснення правосуддя, міру і ступінь покарання.

Особи, які відповідно до цих законів підпадали під дію документа – члени урядів «влади де-факто» (окупаційної влади);

керівники міністерства пропаганди і Генерального комісаріату у справах євреїв;

члени колабораціоністських партій або організацій;

організатори «економічних, політичних або творчих подій/заходів […] на користь співробітництва (з окупаційною владою)», а також будь-яка людина, яка в письмовій або усній формі на публіці вихваляла німців, «расизм або тоталітарні доктрини».

Справи з питань «національного приниження» слухалися в спеціальних секціях судів, що згодом стали цивільними палатами.

Закон давав право обвинуваченому підтвердити, що він спокутував свою провину шляхом подальшого сприяння Опору і бути виправданим.

Крім того, в статтях закону вказувалося на заборону колаборантам працювати на деяких посадах і займатися певними видами діяльності:

 заборона працювати в органах правосуддя, бути свідком або присяжним засідателем,

працювати в галузі освіти або бути опікуном,

займати керівну посаду в засобах масової інформації,

 працювати в банківському та страховому секторі, перебувати у профспілках.

Всього у Франції відбулося 170 тис. судових процесів за звинуваченнями в колабораціонізмі і винесено 120 тис. вироків, в тому числі – 4 785 смертних.

Усі вироки виносив суд, і робив це швидко. Тим не менш, багато з тих, які були запідозрені у співпраці з фашистами, не доживали до суду: їх витягували з камер і прилюдно лінчували.

До кінця війни 3 920 осіб було страчено (ще близько 9 000 (!) було лінчовано без суду), 1 500 відправлено на каторгу і 8 500 засуджено до різних термінів тюремного ув’язнення.

Всього до 1949 року судами засуджено 39 000 осіб, позбавлено громадянських прав понад 50 тис., близько 1 000 осіб де Голль помилував.

Окреме місце в історії Франції займає так званий «горизонтальний колабораціонізм» – покарання для жінок, які були коханками німців.

Найбільш поширеною формою розправи з ними було гоління наголо. Покаранню піддано близько 20 тис. жінок, причому близько 8 тисяч розправ були здійснені ще до повного звільнення Франції від окупантів і встановлення нової влади – вперше жінки були поголені учасниками Опору в червні 1943 р., про що сповістив підпільний друк.

При цьому в більшості випадків подібне гоління не тягло за собою жодних юридичних наслідків ні для самих жінок, ні для їхніх дітей, в тому числі народжених від окупантів, – всі діти були визнані французькими громадянами і не були утиснуті в правах.

Суди над колабораціоністами були припинені у 1949 році, коли перемогла ідея єдності нації. У 1953 році прийнято закон про амністію і відповідно всі ув’язнені були звільнені. Більш того, колишнім колабораціоністам не можна було навіть нагадувати про їх службу окупантам.

Досвід скандинавських країн

Серед скандинавських країн лише Данія та Норвегія були окуповані. При цьому, тільки Норвегія вчинила збройний опір вторгненню німецьких військ. Характерно, що ставлення до колаборантів в Норвегії було більш жорстким, ніж в Данії (в Данії цей рух активізувався тільки з осені 1944 року).

Данія

Відразу після звільнення Данії майже 40 000 чоловік були арештовані і відіслані до таборів для інтернованих. Переважна більшість затриманих отримали незначні терміни ув’язнення або взагалі уникнули кримінального покарання.

Тільки 80 чоловік були засуджені до смертної кари. Більшість смертних вироків замінено тривалим тюремним ув’язненням.

Підозрюваних судили за державну зраду і військові злочини. Характерно, що лідери колаборантів дивно гинули в тюрмах – відбувалися або самогубства, або нещасні випадки.

Окремо слід згадати 18 тис. дітей, народжених датчанками від німців. Їх матері зазнали різних форм зневаги, обструкції і побиття.

Проявом відносно «лояльного ставлення» до колабораціоністів з боку датського уряду є те, що тільки у 2003 році прем’єр-міністр Данії Андерс Фог Расмуссен, який згодом став Генеральним секретарем НАТО і радником Президента України Петра Порошенка, заявив, що співпраця з німецькими окупантами була «морально не виправдана».

58 років після війни політичне керівництво Данії уникало офіційного засудження фактів колабораціонізму. Можливо тому, що під цей термін підпадає і діяльність самого уряду, що так і не потрапив у вигнання під час окупації, а був розігнаний німецьким командуванням через 3 роки після початку окупації.

Норвегія

Після капітуляції німецьких військ в Норвегії більше 100 000 норвежців були залучені до різних форм відповідальності за співпрацю з окупантами. Заарештовано за різними даними від 29 тис. до 40 тис. чоловік.

 Прокуратура вимагала 200 смертних вироків, проте далеко не всі були винесені судами. Кілька сотень колаборантів були засуджені до довічного ув’язнення.

Як і в Данії, вироки виносилися, як правило, за зраду Батьківщині і військові злочини. Більшість обвинувачених уникнули суворого покарання. Однак 28 політичних і військових лідерів на чолі з міністром-президентом Квіслінгом були розстріляні.

При цьому норвезьке суспільство поділилося на «шовковий фронт», що об’єднав противників смертної кари, і «крижаний фронт» – прихильників жорсткого покарання.

Трагічною була доля норвезьких жінок, які мали зв’язок з німецькими солдатами. Їх налічувалося майже 70 тис. Вони зазнали побоїв, зґвалтувань, публічного приниження, економічної дискримінації. 5 тис. жінок відправили до концентраційних таборів. 8 634 дитини, народжені від німецьких солдатів за програмою Lebensborn (поліпшення генофонду арійської раси) презирливо називали «нацистська ікра». Та ж доля чекала ще 4 тис. дітей від шлюбів між німецькими військовослужбовцями і норвезькими жінками.

 Спеціальна лікарська комісія визнала дітей від німців небезпечними для норвезького суспільства, оскільки вони мають «неповноцінні гени». Багатьох виховували в дитячих будинках інтернатного типу. В їх особистих документах стояв спеціальний штамп.

Частина норвезьких жінок з дітьми були змушені переїхати або відправити дітей в більш лояльну Швецію. Так вчинила і мати Ганни-Фрід Сьюнні Люнгстад (Лінгстад), яка народила її у віці 19 років в норвезькому шахтарському селищі від німецького солдата. Дівчинка виросла у бабусі в Швеції і стала відомою як співачка Анна-Фрід, учасниця поп-групи ABBA.

Лише у 2005 році норвезький парламент скасував всі дискримінаційні правила по відношенню до людей, яким було вже за 60 …

Колабораціонізм в умовах гібридної війни

Колабораціонізм має місце в усіх випадках військових конфліктів із захопленням територій, в тому числі – в новітній історії застосування способів ведення гібридних війн на території республік колишнього СРСР (Молдова, Грузія, Азербайджан та інших). Однак, сьогодні ні в одній країні світу немає чинного закону про колаборантів.

У всіх законодавчих системах передбачається кримінальне покарання за зраду Батьківщині, і Україна не є винятком. Таким чином, ми можемо спиратися тільки на юридичну практику 40-50-х років минулого століття.

Ми, безсумнівно, повинні вивчити цей досвід, в тому числі – негативні наслідки невдалих рішень: як замовчування проблеми, так і застосування занадто радикальних заходів. Перші ведуть до розколу суспільства і «судам Лінча», другі гальмують процес реінтеграції і створюють умови для формування «п’ятої колони».

З іншого боку, ситуація в Україні докорінно відрізняється від ситуації у Франції та інших країнах, що брали участь у Другій світовій війні. Змінився світ, змінилися технології, змінилися війни.

Україна більше чотирьох років знаходиться в конфлікті, що будучи по суті повноцінною військовою агресією з боку Російської Федерації, юридично не є війною.

Це і є новітня гібридна війна, що включає найпотужнішу інформаційну складову, що дозволяє противнику на всіх рівнях, включаючи світову громадськість і ЗМІ, маніпулювати свідомістю людей і підміняти поняття: дії російських військових формувань маскуються під «визвольний рух» місцевих ополченців, співпраця з окупаційним режимом подається як участь у формуванні державного апарату «незалежної республіки», а відновлення територіальної цілісності і суверенітету України видається як прихід «каральних загонів», «бандерівської хунти».

Концепція ведення гібридного конфлікту в питанні розгортання колабораціоністського руху на окупованих територіях в значній мірі запозичена путінським режимом у фашистської Німеччини:

 вдосконалена і адаптована до вимог часу і суспільства, з використанням сучасних технологій комунікацій;

створює ілюзію «державності» і легітимізації окупованих територій;

 за рахунок використання потенціалу колабораціоністського «активу» нібито реалізується «бажання, прохання, волевиявлення корінного народу».

Все це призводить до легітимізації колабораціонізму в свідомості людей, які залишилися на окупованих територіях, і транслюється через пропагандистські канали комунікацій, закамуфльованих під ЗМІ, в усьому світі.

Безумовно, що прийняття і застосування закону про колаборантів неминуче ускладниться діяльністю російських і проросійських політичних сил, які розгорнуть широку кампанію по дискредитації непростих процесів реінтеграції населення окупованих територій.

Російська пропаганда буде мотивувати продовжувати збройний опір українським військам, залякуючи населення «зачистками», кримінальним переслідуванням за вчинені та не вчинені злочини.

Нам слід врахувати ці ризики і розробити заходи протидії. У тому числі – попередити наших зарубіжних партнерів про очікування пропагандистських кампаній з дискредитації як законів про колаборантів і про амністію, так і процесів їх застосування.

Яким повинен бути український закон про колаборантів?

Колабораціонізм не можна залишати без покарання. Але покарання має мати селективний характер і кілька рівнів. Закон повинен включати в себе чітке і ясне визначення злочинного діяння і однозначний перелік категорій осіб, що потрапляють під його дію.

Люди, які свідомо співпрацювали з окупантами, входили до органів влади, сприяли захопленню територій, воювали на боці загарбників, вчинили кримінальні злочини проти українських військових і мирного населення – повинні постати перед судом і понести покарання, якого заслуговують.

Також необхідно ввести законодавчу норму, яка забороняла б громадянину, визнаним (рішенням суду) колаборантом, обиратися і займати посади в органах влади та місцевого самоврядування, бути державним службовцем. Таким чином знижується ризик проходження у владу представників «п’ятої колони» для організації саботажу і підривної роботи проти України. Такі політичні обмеження після Другої світової війни цілком успішно застосовувалися у Франції і дали в цілому позитивний результат.

Сприяння відновленню державного суверенітету України на окупованих територіях Донбасу доцільно розглядати в якості умови звільнення від кримінальної відповідальності або пом’якшення такої.

Отже, навіть комбатанти, які не скоювали тяжких військових злочинів, або представники середньої управлінської ланки можуть уникнути кримінальної відповідальності, якщо будуть сприяти відновленню української влади на окупованих територіях.

Паралельно з Законом про колаборантів обов’язково повинен бути прийнятий Закон про амністію, під дію якого потрапить більшість населення, яке пережило окупацію, всі ті, хто опинився заручником агресора або вимушено працював в установах і організаціях на окупованій території.

Досвід Франції показує, що якщо дана співпраця не мала під собою ні військового, ні карального характеру, то подібні категорії громадян в більшості випадків підпадають під ті чи інші форми і / або програми амністії.

Незважаючи на те, що тема ставлення до колабораціоністів є дискусійною в Україні (погляди на них докорінно відрізняються: «від пособників нацизму» до «заручників свого часу» або «борців за незалежність України»), розробка, прийняття законів про колаборантів і про амністію є необхідним етапом деокупації і реінтеграції тимчасово окупованих територій Донецької і Луганської областей.

Більш того, ці закони повинні бути прийняті ДО початку процесу звільнення захоплених територій, після чого абсолютно необхідно провести інформаційну кампанію з роз’яснення населенню положень цих законів, як в Україні, так і на окупованих територіях.

Не можна допустити періоду юридичної невизначеності – це налякає людей і створить можливість для поширення фейкових новин і чуток з боку ворожої пропаганди. Крім того, не можна допустити «судів Лінча» і «полювання на відьом», коли можуть постраждати невинні.

Таким чином, Україні належить вирішити складну і багатокомпонентну задачу: не тільки провести юридичну, соціальну та моральну реінтеграцію населення тимчасово окупованих територій, а й очолити процес детоксикації інформаційного простору, очистити його від фейкової складової.

Ми повинні діяти швидко, щоб бути готовими до ефективного процесу деокупації і реінтеграції своїх територій.

Ми повинні діяти продумано і виважено, щоб не повторити чужих помилок і врахувати нові, в тому числі «гібридні» ризики.

Ми повинні діяти рішуче і відкрито, щоб не дати можливості супротивнику накрити світ інформаційним смогом брехні і фейків.

Ми повинні діяти.

Арсен Аваков