Телепрограмма «Акценты» с Арсеном Аваковым

Здравствуйте. В эти дни Украина чтит память жертв Голодомора 1932-1933 годов. Украина, Харьковская область… Многие люди уже слышали об этом. Многие знают очень хорошо. Многие семьи пережили эту трагедию. Но многие люди ничего не знают. Многие думают, что это фантазия.

 

Арсен Аваков. В сегодняшней передаче мы расскажем о судьбе одного района — Печенежского района Харьковской области. О том, что пережили люди в те далёкие годы в одном из сел этого районе.

 

Я пригласил сегодня в программу учителя истории школы села Мартовая Печенежского района Валентину Николаевну Черномор. Добрый вечер.

 

Валентина Черномор. Добридень.

 

Арсен Аваков. Вы пришли не одни, со своими учениками. Представьте  их, пожалуйста.

 

Валентина Черномор. Учениця 11 класу Ріта Чоломбицька, учениця дев’ятого класу, представниця від краєзнавців дев’ятих класів Таня Луконіна і учениця восьмого класу Катя Гужва.

 

Арсен Аваков. Валентина Николаевна, когда я был в вашей школе, я узнал от вас, что вы с 1994 года собираете эти свидетельства и есть достаточно много свидетельств, фактов и материалов. Вы это делаете не одна, вам постоянно помогают дети. У вас огромное количество материала.

 

Валентина Черномор. Так. Звичайно. В 1994 році у нас ще не було державної програми, але ми вже розпочали пошукову роботу, і дуже багато в цей період часу знайшли прізвищ. С початку — перші 35, про це ми написали в нашу газету «Печенізький край». І потім на протязі усіх років включно до сьогоднішнього дня ми займаємося пошуковою роботою, і все це занесли до шкільної Книги пам’яті, у якій на сьогоднішній день вже 97 прізвищ жертв голодомору.

 

Арсен Аваков. Вот такая прямая речь без купюр, воспоминания пожилых людей, они все живы, это ваши земляки и вы с ними со всеми разговаривали.

 

Валентина Черномор. Дуже важко з ними розмовляти. От в перші роки, я згадую, з 1994 до 2001 року, люди боялись говорити правду, настільки були залякані. І в державі ж про це ще відкрито не говорили. Зараз люди відкриваються.

 

Арсен Борисович, подивіться, з кожним роком у нас зростає кількість людей, чиї імена ми з дітворою можемо називати відкрито. І люди називають, і особливо ті, хто був одноосібником, справжнім хазяїном на землі, той, хто ростив хліб, врожаї отримував. Саме їх нищили і про них мовчали, бо вони були ворогами народу.

 

Арсен Аваков. Страшные вещи говорят будничным языком, может быть, кто-то пропустил, потому что речь у пожилых людей не очень связная. Но страшные вещи говорят. И то, как сосед съел свою семью, и то, как дети умирали, и то, как они питались, страшные вещи…

 

Вот вы как учитель не боитесь к этой страшной трагедии привлекать учеников? Какова реакция…

 

Валентина Черномор. Ні, я не боюся. Діти мої співчувають тим рокам, і хочуть знати історію. Я, наприклад, дуже вдячна і вам, і Президенту нашої держави за те, що ці сторінки на сьогоднішній день стають правдою. Нам не вистачає правди. Правду діти повинні знати, щоб жити далі. І учні так і стверджують, що те, чого вони торкаються своєю душею і своїми пошуками, пошуковою роботою, все це дає позитив. Ось, зверніться, будь ласка до будь-якої учениці моєї, вони про це скажуть.

 

Арсен Аваков. Я знаю вы, Катерина, хотели сказать несколько слов. Прошу.

 

Катя Гужва. Так, тому що я вважаю, що на даний момент, якщо ми не будемо знати того, що говорять люди про голодомор, то не зможемо далі жити. От мені, наприклад, дуже запам’яталися спогади Яїцької Єфросинії Іванівни, яка говорила, що якби в її родині не було буряків, вона б не вижила. Вони товкли качани кукурудзи і цю кашу їли. Це просто неможливо.

 

Арсен Аваков. Я взял с собой некоторые цифры, вы посмотрите сейчас на таблицу.

 

В Украине по переписи населения 1926 года проживало 31 млн. 195 тыс. человек. В Российской Федерации 77 млн. 700 тыс. В целом в СССР тогда 147 млн., а по переписи населения 1939 года в Российской Федерации население увеличилось на 21 млн., в целом в СССР на 23 млн., а в Украине сократилось на 3 млн. Это прошло 6 лет с момента голодомора. И прирост в целом по СССР составил 16%, по России — 28%, а по Украине минус 10%.

 

И вот мы подходим к такой болезненной точке – геноцид или не геноцид. Были ли это направленные действия, или нет? Я хочу ответить всем тем недалёким людям, которые говорят, что вопрос геноцида украинского народа в те дни – это вопрос нынешних острых межнациональных отношений. Не русские устраивали геноцид, не русский народ. Геноцид устраивали клика, во главе которой стоял Сталин и коммунистическое отребье, которое позволяло себе такие античеловеческие действия. Мы много раз называли эти фамилии. В Харькове это и Косиор, и Постышев, и многие другие. Я думаю, что история разложит всё по своим местам, и мы все эти факты покажем людям, и каждый сам сделает свой вывод.

 

Но хочу у вас спросить. Вы давно занимаетесь этой темой, и думаю, что у ваших учеников сложилась своя точка зрения. Я знаю, что вы, Рита, хотели высказаться на эту тему.

 

Рита Чоломбицкая. Так. Я вважаю, що це дійсно був геноцид, тому що саме політика Сталіна була направлена на те, щоб знищити український народ. Це була дійсно правда.

 

Арсен Аваков. А как вы пришли к такому выводу? Вам учителя рассказали, либо вы видели какие-то документы, либо были убеждены, потому что слушали воспоминания дедушек и бабушек?

 

Рита Чоломбицкая. Я була впевнена саме тому, що і моя сім’я постраждала. Це мені моя прабабуся розповідала як була жива, спогади про голодомор.

 

Арсен Аваков. Вот такой не слишком редактируемый разговор. Мы специально оставили всё, что здесь было сказано. Хочу выделить несколько фраз. Валентина Николаевна, вот сказали: отец приносил домой буханку хлеба и сказал, чтоб детям не давать. А когда уходил на работу, мама давала кушать. Духовный голодомор?

 

Валентина Черномор. Мова тут йде, знаєте, Арсен Борисович, про те, що він був партійний. Партія ставила яку мету? Насильницька колективізація. От колгоспник приносить хлібину, от я це бачу так. Як учитель історії.

 

Арсен Аваков. Многое удалось им тогда в 30-е годы… Бабушка, очевидец голодомора, пережила всё это и говорит, что люди умирали, но «не все подохли», простите за выражение. Но при этом в колхозе было хорошо.

 

Валентина Черномор. В колгоспі було гарно – це вона згадує, мабуть, швидше вже пізніше, післявоєнні роки, але не довоєнні роки. Ті, хто туди потрапляв, аби там гарно було, з 1928 року розпочалася колективізація і курс на колективізацію, і до 1932 року там би були всі. А так упиралися. Вже й колгоспи були, вже й хлібину колгоспнику давали для того, щоб він показово приносив додому і дітей своїх зберіг. Але ж не зберіг. Нічого ж не зробили. Отже, колгосп – це показуха.

 

Арсен Аваков. Когда вы столкнулись с этими воспоминаниями, что вас больше всего потрясло? Как вы вообще увидели, что эта трагедия имела место? Ведь материалов об этом не было никаких?

 

Валентина Черномор. Ніде й ніколи не було! Я теж з сім’ї одноосібника. Мій прадід був розстріляний. Ми жили тільки в Донбасі, я звідти приїхала в Мартову, і я знаю правду з того, що було.

 

В нього було шестеро синів. І коли йому шепнули тихенько, що тікай, сини втекли. Отже, я знаю, що це таке, і мене це побудило до того, що треба шукати. А який вплив особисто на мене, на дітей? Я вважала, як вчитель історії, що правду треба відновлювати. Раз ми маємо самостійну державу, ми повинні мати самостійну історію і цінувати її. Все, і погане, і добре в ній. І відроджувати, бо на превеликий жаль, страшні сторінки діти не знають.

 

Арсен Аваков. В начале каждого отрезка этих фрагментов фильма звучат воспоминания, которые вы собирали за все эти годы. Практически 15 лет работы. С каждым человеком вы говорили?

 

Валентина Черномор. Говорили з кожною людиною, і по даним кількості у нас населення було понад 5 тис. на 1930 рік, ми втратили буквально на 1933 рік десь понад 500 чоловік. Ця цифра вражає.

 

Арсен Аваков. Це в вашому селі?

 

Валентина Черномор. Це тільки в нашому селі, в селі Мартова. Це така правда, яка є дійсно.

 

Арсен Аваков. Стоит об этом говорить сейчас?

 

Валентина Черномор. Обов’язково. Треба відтворювати кожне ім’я. Дивіться, як в роки війни, поки солдат не лежить в могилі — війна не закінчилась. Отак і тут. Поки селянин не лежить в могилі, війна з народом не закінчена.

 

Арсен Аваков. Среди воспоминаний вашей семьи вы нашли очень интересные фрагменты, и сказали, что до сих пор не знаете, чьи это стихи. Вы думаете, что это стихи кого-то из членов семьи?

 

Валентина Черномор. Так.

 

Арсен Аваков. Татьяна сейчас нам прочтет эти стихи, и на этом завершим нашу программу. Прошу, Татьяна.

 

Таня Луконина. Мене дуже вразив цей вірш, який ми знайшли серед спогадів голодомору.

 

Пройшли роки, багато років,

Та серце все іще болить

У стариків, батьків, онуків,

Які змогли до наших днів дожить.

 

Був тридцять другий, горе всюди,

Мара з косою і мечем

Косила всіх, і бідні люди

Жили зі страхом і плачем.

 

Боялись жити. Хто наступний,

На кого вкаже божий перст?

Молились Богу і страждали

Несли самі тяжкий свій хрест.

 

Були голодні, злі, забиті,

Але не зламані до кінця,

Бо Богу нашому молились,

Просили Сина і Отця.

 

Просили сили, щоб не вмерти,

Щоб вижити і одомстить,

Просили сльозно, щоб дозволив

До дня щасливого дожить.

 

І дожили, з колін устали,

Думки тяжкі хай промайнуть.

Тепер вже нашими устами

Померлих зможуть пом’януть.

 

Хай вічна пам'ять померлим буде,

Земля їм пухом і вічний рай.

А ти про них ще своїм дітям