Добрый вечер, уважаемые телезрители! Вы любите поэзию? Надеюсь, любите, потому что сегодняшний вечер мы посвятим поэзии!
Там били женщину кнутом, крестьянку молодую.
Ни стона из ее груди, лишь бич свистел, играя,
И музе я сказал: «Смотри, сестра твоя родная!».
Это замечательное стихотворение Некрасова, написанное почти полтора столетия назад, нравится мне и сегодня. Очень хочется, чтобы муза всегда служила людям и не оставляла в повседневной жизни, особенно в сложные и трудные дни. Хочется, чтобы муза доставляла всем нам радость.
Сегодня гостья в студии — Нина Супруненко, известная харьковская поэтесса, которая каким-то чудом попала работать в областную администрацию и возглавляет областное управление культуры. Приветствую вас, Нина Антоновна.
Арсен Аваков: Хочется построить сегодняшний эфир на чтении стихотворений различных стилей, и, пожалуй, можно было бы начать с элегии. Что такое элегия? Это лирическое стихотворение, проникнутое грустью, которое, как правило, имеет форму двустишья. Начну с любимого мной русского поэта начала прошлого века Игоря Северянина. Вот его «Маленькая элегия», написанная в 1909 году:
«Она на пальчиках привстала и подарила губы мне,
Я целовал ее устало в сырой осенней тишине.
И слезы падали беззвучно в сырой осенней тишине.
Гас скучный день, и было скучно, как все, что только не во сне».
Арсен Аваков: Вот такая немного грустная элегия. А вот еще одна — «Не более, чем сон».
«Мне удивительный вчера приснился сон:
Я ехал с девушкой стихи, читавшей Блока.
Лошадка тихо шла, шуршало колесо,
И слезы капали, и вился русый локон.
И больше ничего мой сон не содержал,
Но, потрясенный им, взволнованный глубоко,
Весь день я думаю, встревожено дрожа,
О странной девушке, не позабывшей Блока».
Арсен Аваков: Игорь Северянин, прекрасный русский поэт, умер, как и полагается настоящему поэту, в изгнании, без средств к существованию, но, к счастью, в окружении любимой семьи. Нина Антоновна, а в вашем творчестве есть элегии?
Нина Супруненко: Элегии… Может быть, вот эта, грустная для мужчин:
«Я очень счастлива теперь, что я тебя, любимого, лишь половина,
Что вертится вокруг тебя Земля, и в этом факте я одна повинна.
Ты вознесен на пьедестал, а я внизу, в тумане, у подножья где-то…
Ты — центр Вселенной в мире, где моя и власть, и страсть, и воля, и победа!».
«И белый вечер, и золотые городские трехдольные фонари,
Господи, отведи руки твои, отведи в стороны, отведи ввысь,
И, будто путешествие, забудь меня!
Он так и сделал. Он, будто путешествие, забыл меня,
И сколько оказалось сараев, школ, пивных, сколько мерзких построек?
Сколько выявилось жутких людей, а ведь раньше не было.
Он забыл меня! Эх, забыл ты меня, эх, забыл!».
Нина Супруненко: Еще что-нибудь, пожалуйста.
Арсен Аваков: Теперь ваш черед!
Нина Супруненко: Хорошо:
«Он посмотрел мне в душу, словно змей,
Он яблоко держал, змей-искуситель,
Мне голос внутренний вопил: «Не смей!»,
Но возразила я ему: «Простите»,
От змея взгляда я не отвела,
И выдержала взгляд его достойно,
Протянутое яблоко взяла,
Хоть знала — от него рождались войны!
Вонзила зубы в яблоко, и сок
Приятно освежил сухие губы.
А он стоял, все так же одинок,
Еще не зная, ничего не будет:
Не рухнет мир, все будет, как вчера,
Все те же птицы, райские деревья…
Я молча улыбнусь ему с утра,
В глазах все то же мудрое доверье,
Ни тени раздражения в душе,
Ни капельки сомненья, ни намека,
Я съела яблоко его уже,
А он стоял, все также одинокий.
Сияло солнце яркое с небес.
Возлюбит он меня, возненавидит,
Простит ли он когда-нибудь себе,
Что не сумел во мне змею увидеть….».
Арсен Аваков: Вот еще одна элегия Игоря Северянина — «Осенние листья»:
«Осеню себя осенью, в дальний лес уйду,
В день туманный и серенький подойду к пруду,
Листья, словно кораблики, на пруде застыв,
Ветерка ждут попутного, не молчат кусты.
Листья мокрые, легкие, и сухие столь,
Что возьмешь их — ломаются, поперек и вдоль,
Не исчезнут оскорбленными никуда с пруда,
Ведь она ограничена, в том пруду вода.
Берега всюду топкие, с четырех сторон,
И кусты низкорослые берегут их сон,
Листья легкие-легкие, да тяжел удел —
У пруда они выросли, и умрут в пруде».
Арсен Аваков: Просто прекрасные стихи — они всегда на грани грусти. Нина, прошу вас, давайте теперь поговорим о жизни.
«Паутина между ветками еле слышно зазвенит,
И послужат счастья метками разорвавшаяся нить,
Птицы, крик, цветок, сияние, глубина небес и лес,
И восторги, и отчаянье, всплески сказочных небес
У куста трава примятая, с листьев сбитая роса,
И улыбка виноватая, и счастливые глаза».
Арсен Аваков: Напомню всем, Нина Супруненко читает собственные стихи. Нина Антоновна, простите, я больше не буду вас перебивать.
Нина Супруненко: Спасибо. Тогда я прочитаю украинские стихи. У меня книги на русском и украинском выходят через одну:
«Невже не бачать люди — я не та!
Сьогодні я — не я, я зовсім інша,
Я легковажніша, і я мудріша,
У мене над душею висота.
Я цілий день літаю, а не йду,
І я не говорю, а я співаю,
Не хлібом сита, справжнім короваєм,
Дарую радість, знищую біду,
Я наче зіткана з лісних пісень,
Сьогодні я від сонця аж свічуся,
Сьогодні заздрити мені всі мусять,
Такий у мене незвичайний день.
Спасибі, доле, за твоє тепло,
Спасибі, земле, що давала сили,
Спасибі, що підтримала, зростила,
І намагалась відганяти зло!
Спасибі, доле, за стрімкий політ,
Спасибі, доле, що твоя підмога
Мені вказала саме цю дорогу,
З якої не зверну до скону літ.
Це дитинча біля моїх колін,
Метелик цей на квітці конюшини,
Пісень пташиних невгамовний спів
Із-за кущів колючої ожини,
Немов аплодисменти сплески риб,
І жаб зелених щирі серенади,
І сонце, що висвічує з гори
На цій землі всі неземні принади.
Це все моє сьогодні, це моє,
Дитя маленьке на траві зеленій,
Моя зозуля на вербі кує,
Рахуючи мої роки для мене,
Моя шипшина поруч дозріва,
Від щастя набера тепла і соку
Моїм, ще ненародженим словам,
Зачервоніли ягоди до строку.
Із закутків душі моєї
Ще не протоптані стежки
Травневий вітер ще стрімкий
У закутках душі моєї весна.
Я завжди разом з нею,
Які б не падали сніги,
Ще не розмиті вороги
У закутках душі моєї.
Ще світло пролісок синіє,
М'які кульбаби піднялись.
Від згари не зчорніла вись
У закутках душі моєї.
Лелеки ще живуть сім'єю
Їх не струїв хімічний вік.
Ще в вишняках бурстинки клею
Губами можна з гілки знять,
Прозорі ще дощі летять
У закутках душі моєї.
Ще не підстрижені алеї
І не наведені мости
Ще зможу я себе знайти
У закутках душі моєї.
Молитися з дитинства не навчили.
Молитися на вмію, й не молюсь.
В любові до землі черпаю сили
І в цьому мій непереборний плюс.
Для мене все святе, й води, й трави,
Кущ бузини і яблуня стара.
Усе мені допомагає в справах.
Це віра, переконаність, не гра.
Земля, яка життя подарувала,
Дарує сили в найскрутніший час.
Щоб їй віддячити — життя замало.
Я перед нею на віки дівча.
Я перед нею грудочка у полі,
Зелене яблуко в її гіллі.
Я перед нею зернятко квасолі,
Сніжинка біла на її ріллі.
Стражденна земле,
Матінко країни,
Перед тобою віддано схилюсь
Чаїна, журавлина, солов'їна,
Не знаючи молитви — помолюсь.
Десь ледве чутно заспіва сопілка,
Замре в годиннику секундна стрілка,
Здригнеться уві сні колюча гілка,
Вподобі шумно встане зірка.
Який цей світ беззахисно ранимий!
Листки осінні, відриваюсь з ними,
Лечу по світу, німа й не зрима.
А там і тут багаття в шлейфах диму.
Життя — закономірність? Збіг обставин?
Скріплять тривожно серед ночі ставні.
І зроблені давно ще майстром справно,
З дерев, які росли над цим же ставом.
Вони й тоді тривожно так рипіли,
Немов у серце заганяли стріли.
А листя де? За вітром полетіло.
Землею стало чи димом білим?
Життя і часу невгамовна плинність.
Народження, нестримний розквіт, плинність.
У чому сенс життя? Його безцінність?
Що випадковість, що закономірність?
Ти ще не знаєш, як воно без мене.
І серед трав не закружляє сніг.
Засипле серце, голос листя клена.
А стовбур клена віддає теплом.
Йому той сніг, ти ж бачиш, не до чого.
Себе не жаль, так заплати добром
Хоч клену, що розігрів твою дорогу.
Не поспішай зникати з днів моїх.
Навіщо нам морози серед травня?
Навіщо цвіт, що сиплеться до ніг
І ятрить душу, ніби згадка давня?
Збираємо пелюсточки — слова,
Щоб скласти їх у дивовижну пісню.
Нащо нам штучно зроблена зима?
Коли в душі і досі травню тісно.
Не поспішай зникати з днів моїх.
Бо день загубиш, вже не відшукати.
І посивіє мій щасливий сніг,
Як без хазяїна самотня хата.
І закружляє вітер сніговий
Твої сліди від мене замітати.
Себе не жалко? Ноги пожалій.
Бо все одно, до мене їм вертати.
Сама собі позаздрити готова,
Хоча любов така тепер не модна.
Мовчання — золото, слова — полова.
Слова — полова? Ні, я з цим не згодна!
Що я тобі сказала, то серця крик.
То невмируща пісня.
І скільки не було, їх буде мало.
Вони живуть в мені і нині, і прісно,
І на віки віків.
Тобі дорогу стелю я ними,
Наче рушниками.
То не полова, я клянусь, їй Богу.
І житимуть вони в тобі віками.
Сама собі позаздрити готова,
Бо вже здійснилась споконвічна мрія.
Летить у душу не полова — слово,
Відкрито й щиро я йому радію.
Воно для мене значить так багато,
Як в голод лютий повна мірка жита.
Зі словом навіть в будні справжнє свято.
А в свято, просто важко уявити.
Слова — полова? Не кажіть, не треба.
Слова — колосся, що росою вмите.
Зі словом я здіймусь на сьоме небо.
Без слова мені крила перебить».
Нина Супруненко: Давайте, все ж таки, я прочитаю одного вірша для наших літніх людей. Я згадую зустріч, коли ми були в області, виходять бабусі в вишиванках, тому це такий вірш, присвячений людям, що щось творять своїми руками. Називається «Бабусині рушники»:
«Ой, як була я молодою,
То вишивала рушники.
І дивні птахи над водою
Злітали легко з під руки.
І квіти небувалі досі,
Вінки сплітались мов живі.
Лягали колоски в покосі,
Цвіли метелики в траві.
На полотні життя буяло,
Бувалий місяць вже бліднів.
А все мені здавалось мало
Тих квітів, птахів, колосків.
І все мені чогось хотілось,
Такого, щоб ні де, ні ким
Відколи сонце засвітилось,
Ми народились з-під руки.
Тепер бабусі дев'яноста,
Вже їй не шити рушників,
І голку втримати не просто.
Та, ніби радощі минулі,
Висять на стенах рушники.
З годинника кує зозуля
Веселим голосом дзвінким.
І серед квітів, трав, колосся
Мов оживає спів її.
А я на рушники дивлюся,
І ніби бачу інші дні,
Коли бабуся молодою
Ці вишивала рушники.
І дивні птахи над водою
Злітали легко з-під руки.
По різному життя моє складалось,
Так долі вдячна я за кожен день.
На повні груди дихалось, сміялось
І плакалось таємно від людей.
Я й шла до цілі, може, й повільно.
Зате комусь не завдала біди.
Себе я завжди почувала вільно,
Зате собою я була завжди.
Нікуди від поезії не дітись.
Я вічний учень, жити вчусь і вчусь.
Та скільки ще б не прожила на світі.
Під кожним словом знову підпишусь».
Дорогие друзья! Я очень хочу, чтобы поэзия в ваших душах никогда не умирала. Живите счастливо, и пусть рядом с вами всегда будет поэзия.