Арсен Аваков. Прежде, чем начать разговор об этих трагических событиях, хотел бы, чтобы мы посмотрели архивные документы. Совсем недавно Служба безопасности Украины раскрыла архивы тех лет, и дала возможность познакомиться с потрясающими душу документами. Вот лишь одно из писем начала тридцатых годов, которое мы хотим вам показать. Учтите, оно далеко не самое эпатажное.
З листа комсомольця Григорія Ткаченко до генерального секретаря ЦК КП(б)У Станислава Косиора. (.wmv, 1,59 Mb)
Арсен Аваков. Комсомолец Григорий Ткаченко в своем письме просил дать ему здорову відповідь. Это архивное письмо. Я знаю, Нина, что вы очень много работали с архивами и сейчас ставшие доступными архивные документы просто потрясают людей! Давайте поговорим об этом.
Нина Лапчинская. Що таке дати здорову відповідь? Це треба відкрити всі документи, від початку організації цього страшного лиха і до його закінчення, коли вимерли вже мільйони людей. Що ж відбувалося в той страшний час на Україні? Тотальне винищення селян на Україні було сплановано, організовано і блискуче проведено!
Арсен Аваков. Блестяще или нет, давайте докажем подобные утверждения. Я знаю, например, о том, что в то время, когда здесь изымалось зерно, ставились заградительные отряды и расстреливались крестьяне, идущие в город, так вот в то же самое время за границу отгружали зерно! Я знаю о том, что в 1933 году СССР поставлял хлеб в Европу десятками, сотнями эшелонов, в то время как Украина оставалась без хлеба!
Арсен Аваков. Но почему говорят, что все это было организовано?
Нина Лапчинская. Вивчивши велику (понад 100 000) кількість документів, а цим я займаюсь більше 20 років, я побачила причини. В документах все є. Треба читати. Ще коли ми були студентами, ми читали Леніна. Підміна понять, яка присутня у тоталітарному суспільстві, вона повністю спрацювала. Починаючи з 1925 року Радянський Союз проводив політику індустріалізації. В кінці 20-х років у Європі та США почалася криза і Радянський Союз, не маючи великої кількості валюти, міг розраховуватися тільки хлібом. Тут не приймалися потреби конкретної людини. Треба було більше хліба тому, що більша кількість хліба давала більше машин. Ці заводи росли. У нас в Харкові було побудовано і модернізовано велику кількість заводів — і верстатобудівний, і тракторний, і турбінний. Вони будувалися саме в цей час на кістках людей!
Арсен Аваков. Давайте разберемся, как это произошло. В 1932 году был принят Закон о селянах и сельских паспортах. Так?
Нина Лапчинская. Це було пізніше. Ця операція готувалася заздалегідь. В 1929 році приймається Постанова про введення карткової системи. Робітники і службовці отримували картки і могли купувати в магазинах хліб та інші продукти. Для номенклатури відкривалися спеціальні магазини. Вони там могли отоварюватися практично без грошей. Що робиться в селі? В селі вводяться заборні книжки, в яких відмічається, хто і скільки здав. З 1929 року починає спрацьовувати перша п’ятирічка. Уже закінчується нова економічна політика. Починається планова економіка і такі ж плани доводяться до села. Коли подивитися планові завдання, то вони дуже відрізняються по регіонах. Єдиний сільгоспподаток, який було прийнято в 30-му році і який існував і далі, він вводив різницю між оподаткуванням села в Україні і оподаткуванням села в інших республіках. Наприклад, в Україні прибутковість ріллі визначалась у 58 рублів, в Білорусії -55, а в Росії — 46. Тобто ми бачимо різницю.
Арсен Аваков. Боюсь, что многие не поймут эти аргументы. Ведь большинство людей вообще не верят в то, что трагедия была организована! Я часами смотрел документы по этой теме, и смог увидеть то, чего раньше не видел! Хотелось бы, чтобы и вы, Нина, и вы, Тамара, два специалиста откровенно, четко и ясно сказали людям, как это произошло. Тамара, вам слово!
Тамара Полищук. До вивчення теми голодомору я прийшла своїм власним шляхом, тому що за таким щасливим збігом обставин мої близькі ні з боку батька, ні з боку матері не постраждали в роки голодомору, їм пощастило. Тому що мій дід по-батькові , який працював начальником пожежної охорони і отримував пайок, міг ним прогодувати не дуже велику сім’ю, у якій було всього двоє дітей. А моїй родині по-матері пощастило тим, що вона встигла напередодні цих страшних 1932-33 років, вона просто встигла втекти за Полярний круг. Рідного брата моєї бабусі на початку колективізації вислали туди, і він, таким чином, врятував всю сім’ю, встигнувши її перевезти за Полярний круг. Таким чином, мій дядько, який народився в 1934 році народився в Мурманську, а моя мама 1936 року народження народилася в селі Сніжків. Це село належить до тих сіл, які найбільше постраждали від голодомору. І тому, якби моя родина не змогла тоді вчасно покинути Україну, то навряд чи народилася моя мама і народилася зрештою я. Тому в моїй сім’ї тема голодомору, так як вона її боляче не торкнулась, тому вона і не обговорювалася.
А сама я до неї прийшла вже тоді , як стала дорослою, коли почала працювати, спершу в районній газеті «Валківські сільські новини», а потім і в обласній газеті «Слобідський край» власним кореспондентом по сільських районах. Зустрічаючись з селянами, старими селянами я часто звертала увагу на те, що вони, згадуючи про 30-ті роки, завжди або переходили на шепіт, або взагалі замовкали, і ця така тривожна, інтригуюча мовчанка завжди бентежила мене. Те що я чула, я хотіла про це прочитати в якійсь науковій літературі. Я чула від цих старих селян лише уривки відповідей, але відповіді на це я не знаходила. І тому я взялася за дослідження цієї теми голодомору на Харківщині, я взялася за це сама. І те, що мені вдалося дослідити, спершу у книзі «Чорні жнива» — збірнику архівних документів і матеріалів, а потім (уже в цьому році) як продовження згаданої теми — у книзі «Столиця відчаю». Якщо перша книга була дослідженням трагедії на матеріалі Валківського району, то «Столиця відчаю» охоплює вже матеріали, які стосуються всієї Харківської області, яка в 1932-33 роки мала значно більші масштаби ніж тепер.
Тамара Полищук. У 1917 році ми збудували в нашій країні партійну державу, ідеологи і керівники якої хотіли повести суспільство, щоб збудувати в цій державі суспільство загального щастя, «всеобщего благоденствия». Але українські селяни, які звикли самі про себе турбуватися , самі себе забезпечувати, вони не зрозуміли цієї ідеології, вони не зрозуміли, чому силоміць, не питаючи їх згоди, їм треба йти в колгосп об’єднуватися? Чому вони повинні, відмовляючи власній родині, віддавати зерно та й те, що вони надбали для своєї сім’ї, чому в них нічого не питають…
Арсен Аваков. І це їм не сподобалося, так?
Тамара Полищук. Це не сподобалось. І тому вони вирішили розправитися з українськими селянами, причому дуже жорстоко.
Арсен Аваков. Тобто ви наполягаєте, що це була планова операція Сталіна з товаришами?
Тамара Полищук. Звичайно, не нами сказано, що це була добре спланована військова операція з покорення українців.
Арсен Аваков. В 1932 году в Украине по команде Сталина изымается колоссальное количество зерна, выручка от продажи которого идет на нужды индустриализации страны, оплату зарубежных контрактов и т.д. В Украине начинается голод. Вдоль границы Украины ставятся заградотряды, так что военные окружают Украину со всех сторон. Заградотряды не пускают крестьян за пределы Украины и в большие города. В 1933 году, несмотря на происходящее, задание по хлебозаготовкам по указанию Сталина увеличили на 44% и после этого у крестьян окончательно изъяли все, что у них было из урожая 1933 года (а урожай не был маленьким). Нина, как вы прокомментируете этот факт?
Арсен Аваков. То есть, тоталитарное государство осуществляло хлебозаготовки любой ценой… В 1933 году был принят известный закон о пяти колосках, когда любого, кто брал с поля 5 колосков и кого при этом задерживали, могли приговорить к смертной казни.
Нина Лапчинская. Це відомий закон від 7 серпня 1932 року. Він ще має назву сім восьмих. Цей закон надавав дозвіл розстрілювати навіть дітей. Це страшно…
Тамара Полищук. І після цього закону поля, на яких дозрівало зерно оточили вишками, на які поставили озброєних людей. Ці озброєні люди стріляли без попередження в кожного, хто наближався до цього поля, на якому дозрівав хліб.А селяни в цей час вже голодували.
Арсен Аваков. Харьковская область фактически стала столицей голодомора.
Нина Лапчинская. Ну, по-перше, Харків був столицею України. Тут був ЦК КП(б)У, тут був Раднарком України, звідси йшли всі плани, тут був ГПУ України. Саме звідси йшли всі вказівки і саме сюди йшли люди з усієї України, думаючи, що вони тут доб’ються правди! І чому саме по Харкову найбільше фотографій періоду голодомору. Це не наші люди робили ті фотографії.
Арсен Аваков. На улицах Харькова работали специальные похоронные команды, которые каждое утро собирали трупы по площадям и улицам…
Арсен Аваков. Хотелось бы, чтобы каждый телезритель осознал, что все это происходило не 1000 лет назад на другой планете, а всего 70 лет тому назад в нашем родном городе.
Нина Лапчинская. Ну, мабуть, у харків’ян залишилось у пам’яті події дворічної давнини, коли у парку Артема, раптово, під час будівельних робіт, було знайдено масове поховання жертв голодомору. Ми довели це. І експертизою було доведено, що з 30 трупів, які були там поховані, 10 — дитячі. І минулого року, ви пам’ятаєте, у Комсомольському парку, саме в тому місці, де поховано 6 тисяч 865 людей, розстріляних в підвалах НКВД, ховали дітей-жертв голодомору 1933 року…
Арсен Аваков. Тамара Полищук привела в своей книге множество свидетельств. Это шокирующие свидетельства, которые даже читать страшно! Я знаю, что у вас, Тамара, есть фрагмент документа, который свидетельствует о том, какие нравы были тогда в Харьковской области и в самом Харькове. Прочтите, пожалуйста, думаю, что это уместно.
Арсен Аваков. Тамара, простите, что я вас перебиваю, но давайте не будем комментировать этот факт.
Тамара Полищук. Я хочу сказати, що в цих двох книгах зібрано близько 200 подібних свідчень. Я не буду переповідати, але тільки назову заголовки цих свідчень: «Матір убили, її кров капала на голову дитини», «Хліб у дітей відбирала вчителька», «Голодні люди злизували молоко прямо з тротуару», «За зірвані колоски матір ув’язнили на 6 років, а батька на вісім» і т.д. Це заголовки свідчень, які зібрані.
Арсен Аваков. Документы говорят, что акция действительно была специально спланирована. Господин Косиор, в 30-е годы большой партийный начальник, живший в Харькове и выполнявший указы Сталина, ставил тогда заградительные отряды, и, по сути, стрелял в людей! Я люблю свой город и люблю улицу Косиора, но теперь буду заходить на эту улицу со страшным ощущением… Как вы думаете, стоит ли нам по прошествии стольких лет говорить о тех страшных событиях?
Нина Лапчинская. Звичайно варто говорити, тому що безпам’ятство, воно й породжує аморальність. І доки ми не знайдемо всі місця поховання людей, доки не поставимо їм пам’ятні знаки, хрести, звичайні хрести, доки священик у церкві не прославить їхні душі і не віддасть їх Богові, ми не повинні заспокоюватися. Тому що людей ховали не людським методом. Поки не будуть стерти з обличчя нашого міста імена Косіора, Постишева… Про них міф зробили, що приїхав Косіор, Постишев і все стало гаразд. Однак, саме Постишев, проводячи Пленум ЦК КП(б)У в березні 1933 року наполягав на тому, що Харківська і взагалі Українська партійна організація недостатньо поклали зусиль, для того щоб вилучити весь хліб. І націлив їх на те, щоб продовжити хлібозаготівлі!
Я глубоко убежден, что нам обязательно нужно помнить историю Украины и говорить о наиболее значимых событиях нашего прошлого. Сегодня в День памяти жертв голодоморов и политических репрессий в Харькове прошло торжественное шествие, сегодня возлагались цветы к памятникам жертвам голодомора, сегодня зажигались свечи. Мы сильные, и об этом нужно знать во имя будущего! Мы должны помнить обо всем, что было.
