Телепрограмма «Акценты» с Арсеном Аваковым

Здравствуйте, я — Арсен Аваков. Сегодняшняя передача посвящена грустной странице нашей истории — голодомору. Что такое голодомор? Это период с апреля 1932 года по ноябрь 1933 года, когда каждую минуту на территории Украины погибало 17 человек. За один час — 1 000 человек, за одни сутки — 25 000! В те годы погибли миллионы людей.

Я хочу, чтобы мы знали правду и говорили об этом. Трудный разговор, но он нужен. Сегодня я пригласил в студию гостей — Нину Лапчинскую, секретаря областной комиссии по делам увековечения памяти жертв войны и политических репрессий и Тамару Полищук, члена ассоциации исследователей голодоморов в Украине. Вітаємо вас!

Арсен Аваков. Прежде, чем начать разговор об этих трагических событиях, хотел бы, чтобы мы посмотрели архивные документы. Совсем недавно Служба безопасности Украины раскрыла архивы тех лет, и дала возможность познакомиться с потрясающими душу документами. Вот лишь одно из писем начала тридцатых годов, которое мы хотим вам показать. Учтите, оно далеко не самое эпатажное.

Арсен Аваков. Комсомолец Григорий Ткаченко в своем письме просил дать ему здорову відповідь. Это архивное письмо. Я знаю, Нина, что вы очень много работали с архивами и сейчас ставшие доступными архивные документы просто потрясают людей! Давайте поговорим об этом.

Нина Лапчинская. Що таке дати здорову відповідь? Це треба відкрити всі документи, від початку організації цього страшного лиха і до його закінчення, коли вимерли вже мільйони людей. Що ж відбувалося в той страшний час на Україні? Тотальне винищення селян на Україні було сплановано, організовано і блискуче проведено!

Арсен Аваков. Блестяще или нет, давайте докажем подобные утверждения. Я знаю, например, о том, что в то время, когда здесь изымалось зерно, ставились заградительные отряды и расстреливались крестьяне, идущие в город, так вот в то же самое время за границу отгружали зерно! Я знаю о том, что в 1933 году СССР поставлял хлеб в Европу десятками, сотнями эшелонов, в то время как Украина оставалась без хлеба!

Нина Лапчинская. В історичному музеї є багато фотографій, які показують як робилися ці хлібозаготівлі. Є фотографія, на якій видно, як у селянина викопують із землі мішок хліба, захований у бочку. Оці шпички, якими витягали із землі, з копен, щось там заховане.

Арсен Аваков. Но почему говорят, что все это было организовано?

Нина Лапчинская. Вивчивши велику (понад 100 000) кількість документів, а цим я займаюсь більше 20 років, я побачила причини. В документах все є. Треба читати. Ще коли ми були студентами, ми читали Леніна. Підміна понять, яка присутня у тоталітарному суспільстві, вона повністю спрацювала. Починаючи з 1925 року Радянський Союз проводив політику індустріалізації. В кінці 20-х років у Європі та США почалася криза і Радянський Союз, не маючи великої кількості валюти, міг розраховуватися тільки хлібом. Тут не приймалися потреби конкретної людини. Треба було більше хліба тому, що більша кількість хліба давала більше машин. Ці заводи росли. У нас в Харкові було побудовано і модернізовано велику кількість заводів — і верстатобудівний, і тракторний, і турбінний. Вони будувалися саме в цей час на кістках людей!

Арсен Аваков. Давайте разберемся, как это произошло. В 1932 году был принят Закон о селянах и сельских паспортах. Так?

Нина Лапчинская. Це було пізніше. Ця операція готувалася заздалегідь. В 1929 році приймається Постанова про введення карткової системи. Робітники і службовці отримували картки і могли купувати в магазинах хліб та інші продукти. Для номенклатури відкривалися спеціальні магазини. Вони там могли отоварюватися практично без грошей. Що робиться в селі? В селі вводяться заборні книжки, в яких відмічається, хто і скільки здав. З 1929 року починає спрацьовувати перша п’ятирічка. Уже закінчується нова економічна політика. Починається планова економіка і такі ж плани доводяться до села. Коли подивитися планові завдання, то вони дуже відрізняються по регіонах. Єдиний сільгоспподаток, який було прийнято в 30-му році і який існував і далі, він вводив різницю між оподаткуванням села в Україні і оподаткуванням села в інших республіках. Наприклад, в Україні прибутковість ріллі визначалась у 58 рублів, в Білорусії -55, а в Росії — 46. Тобто ми бачимо різницю.

Арсен Аваков. Боюсь, что многие не поймут эти аргументы. Ведь большинство людей вообще не верят в то, что трагедия была организована! Я часами смотрел документы по этой теме, и смог увидеть то, чего раньше не видел! Хотелось бы, чтобы и вы, Нина, и вы, Тамара, два специалиста откровенно, четко и ясно сказали людям, как это произошло. Тамара, вам слово!

Тамара Полищук. До вивчення теми голодомору я прийшла своїм власним шляхом, тому що за таким щасливим збігом обставин мої близькі ні з боку батька, ні з боку матері не постраждали в роки голодомору, їм пощастило. Тому що мій дід по-батькові , який працював начальником пожежної охорони і отримував пайок, міг ним прогодувати не дуже велику сім’ю, у якій було всього двоє дітей. А моїй родині по-матері пощастило тим, що вона встигла напередодні цих страшних 1932-33 років, вона просто встигла втекти за Полярний круг. Рідного брата моєї бабусі на початку колективізації вислали туди, і він, таким чином, врятував всю сім’ю, встигнувши її перевезти за Полярний круг. Таким чином, мій дядько, який народився в 1934 році народився в Мурманську, а моя мама 1936 року народження народилася в селі Сніжків. Це село належить до тих сіл, які найбільше постраждали від голодомору. І тому, якби моя родина не змогла тоді вчасно покинути Україну, то навряд чи народилася моя мама і народилася зрештою я. Тому в моїй сім’ї тема голодомору, так як вона її боляче не торкнулась, тому вона і не обговорювалася.

А сама я до неї прийшла вже тоді , як стала дорослою, коли почала працювати, спершу в районній газеті «Валківські сільські новини», а потім і в обласній газеті «Слобідський край» власним кореспондентом по сільських районах. Зустрічаючись з селянами, старими селянами я часто звертала увагу на те, що вони, згадуючи про 30-ті роки, завжди або переходили на шепіт, або взагалі замовкали, і ця така тривожна, інтригуюча мовчанка завжди бентежила мене. Те що я чула, я хотіла про це прочитати в якійсь науковій літературі. Я чула від цих старих селян лише уривки відповідей, але відповіді на це я не знаходила. І тому я взялася за дослідження цієї теми голодомору на Харківщині, я взялася за це сама. І те, що мені вдалося дослідити, спершу у книзі «Чорні жнива» — збірнику архівних документів і матеріалів, а потім (уже в цьому році) як продовження згаданої теми — у книзі «Столиця відчаю». Якщо перша книга була дослідженням трагедії на матеріалі Валківського району, то «Столиця відчаю» охоплює вже матеріали, які стосуються всієї Харківської області, яка в 1932-33 роки мала значно більші масштаби ніж тепер.

Арсен Аваков. Тамара, я читал эти книги, в которых вы собрали документальные факты и рассказы очевидцев, записанные историками и такими же энтузиастами как вы. Я знакомился с архивными материалами. Конечно же, они впечатляют. Как вы специалисты-историки ответите на вопросы: «Почему это случилось? Как это произошло?». Вы сказали, что с 1929 года жителей села закрепили за своими населенными пунктами. После этого селянам было доведено плановое задание по зерну, а в 1932 году из хозяйств было изъято колоссальное количество зерна, и наступил голод.

Тамара Полищук. У 1917 році ми збудували в нашій країні партійну державу, ідеологи і керівники якої хотіли повести суспільство, щоб збудувати в цій державі суспільство загального щастя, «всеобщего благоденствия». Але українські селяни, які звикли самі про себе турбуватися , самі себе забезпечувати, вони не зрозуміли цієї ідеології, вони не зрозуміли, чому силоміць, не питаючи їх згоди, їм треба йти в колгосп об’єднуватися? Чому вони повинні, відмовляючи власній родині, віддавати зерно та й те, що вони надбали для своєї сім’ї, чому в них нічого не питають…

Арсен Аваков. І це їм не сподобалося, так?

Тамара Полищук. Це не сподобалось. І тому вони вирішили розправитися з українськими селянами, причому дуже жорстоко.

Арсен Аваков. Тобто ви наполягаєте, що це була планова операція Сталіна з товаришами?

Тамара Полищук. Звичайно, не нами сказано, що це була добре спланована військова операція з покорення українців.

Арсен Аваков. В 1932 году в Украине по команде Сталина изымается колоссальное количество зерна, выручка от продажи которого идет на нужды индустриализации страны, оплату зарубежных контрактов и т.д. В Украине начинается голод. Вдоль границы Украины ставятся заградотряды, так что военные окружают Украину со всех сторон. Заградотряды не пускают крестьян за пределы Украины и в большие города. В 1933 году, несмотря на происходящее, задание по хлебозаготовкам по указанию Сталина увеличили на 44% и после этого у крестьян окончательно изъяли все, что у них было из урожая 1933 года (а урожай не был маленьким). Нина, как вы прокомментируете этот факт?

Нина Лапчинская. Якщо брати три типі голоду, який був в цей час у Радянському Союзі, то український голод відрізняється від інших. По-перше, під час голоду у Поволжжі у селян забрали весь хліб і люди голодували. Під час голоду в Україні у селян забрали все їстівне, все, і людям не було взагалі нічого їсти! Чому так відбулося? Якщо взяти історичні документи, бачиш, що селянство України виступало не тільки проти хлібозаготівель, а взагалі проти колгоспів, проти об’єднання в колгоспи. Найбільша кількість розкуркулених, найбільша кількість висланих була саме з України. Але і це не допомагало. Коли селяни почали ховати хліб, тоді вже залучили до вилучення цього хліба військових. Залучили війська ГПУ, які їздили по селах, залучили комсомольців, залучили навіть робітників безпартійних.

Арсен Аваков. То есть, тоталитарное государство осуществляло хлебозаготовки любой ценой… В 1933 году был принят известный закон о пяти колосках, когда любого, кто брал с поля 5 колосков и кого при этом задерживали, могли приговорить к смертной казни.

Нина Лапчинская. Це відомий закон від 7 серпня 1932 року. Він ще має назву сім восьмих. Цей закон надавав дозвіл розстрілювати навіть дітей. Це страшно…

Тамара Полищук. І після цього закону поля, на яких дозрівало зерно оточили вишками, на які поставили озброєних людей. Ці озброєні люди стріляли без попередження в кожного, хто наближався до цього поля, на якому дозрівав хліб.А селяни в цей час вже голодували.

Арсен Аваков. Харьковская область фактически стала столицей голодомора.

Нина Лапчинская. Ну, по-перше, Харків був столицею України. Тут був ЦК КП(б)У, тут був Раднарком України, звідси йшли всі плани, тут був ГПУ України. Саме звідси йшли всі вказівки і саме сюди йшли люди з усієї України, думаючи, що вони тут доб’ються правди! І чому саме по Харкову найбільше фотографій періоду голодомору. Це не наші люди робили ті фотографії.

Арсен Аваков. На улицах Харькова работали специальные похоронные команды, которые каждое утро собирали трупы по площадям и улицам…

Нина Лапчинская. Збирали трупи, збирали ледве живих людей, збирали дуже багато дітей. Було влаштовано удвічі більше дитбудинків, ніж існувало до того, але це все не врятовувало людей, тому що…

Арсен Аваков. Хотелось бы, чтобы каждый телезритель осознал, что все это происходило не 1000 лет назад на другой планете, а всего 70 лет тому назад в нашем родном городе.

Нина Лапчинская. Ну, мабуть, у харків’ян залишилось у пам’яті події дворічної давнини, коли у парку Артема, раптово, під час будівельних робіт, було знайдено масове поховання жертв голодомору. Ми довели це. І експертизою було доведено, що з 30 трупів, які були там поховані, 10 — дитячі. І минулого року, ви пам’ятаєте, у Комсомольському парку, саме в тому місці, де поховано 6 тисяч 865 людей, розстріляних в підвалах НКВД, ховали дітей-жертв голодомору 1933 року…

Арсен Аваков. Тамара Полищук привела в своей книге множество свидетельств. Это шокирующие свидетельства, которые даже читать страшно! Я знаю, что у вас, Тамара, есть фрагмент документа, который свидетельствует о том, какие нравы были тогда в Харьковской области и в самом Харькове. Прочтите, пожалуйста, думаю, что это уместно.

Тамара Полищук. Одним з наслідків голодомору 1932 — 33 років було спотворення світогляду і світосприйняття людей, самого життя. Один з документів мене просто вибив на кілька днів із рівноваги. Мені довелось прочитати архівний документ, одну кримінальну справу на нашого земляка на ім’я Григорій, не буду називати його прізвища. Він народився в Зміївському районі, і під час війни, в 1942 році, а саме у кінці травня 1942 року він був заарештований за один випадок, його, так би мовити, «спіймали на гарячому». Заарештований він був особливим відділом НКВС 39 армії (Калінінський фронт) 4 червня 1942 року на підставі ст.58.10 частини 2 (антирадянська діяльність під час війни). Суть обвинувачення викладено у доповідній записці військового лікаря на ім’я командира медсанбату. 31 травня Григорій знайшов на передовій труп померлого червоноармійця, вирізав у нього печінку, зварив її і з’їв. Обстеження з боку психіки встановило, що за ним спостерігалась сонливість, апатія, байдужість до навколишнього, грубе ставлення до підлеглих. Даних про обтяжену спадковість не отримано. На питання «Як він здійснив таке?», байдуже відповів, що у 1933 році у Харкові багато людей їли людське м’ясо і він не вбачає в цьому чогось неймовірного. Експертиза дійшла до висновку, що з боку нервової системи відхилень немає. І він після допитів визнав себе винним не в тому, що їв людину, а в тому, що поїдаючи людське м’ясо компрометував себе як воїна Червоної Армії. Військовий трибуна 39 Армії 13 червня 1942 року засудив його до розстрілу. Однак прокурор фронту, мабуть не жив в Україні, і в нього, мабуть, не було такого дикого досвіду…

Арсен Аваков. Тамара, простите, что я вас перебиваю, но давайте не будем комментировать этот факт.

Тамара Полищук. Я хочу сказати, що в цих двох книгах зібрано близько 200 подібних свідчень. Я не буду переповідати, але тільки назову заголовки цих свідчень: «Матір убили, її кров капала на голову дитини», «Хліб у дітей відбирала вчителька», «Голодні люди злизували молоко прямо з тротуару», «За зірвані колоски матір ув’язнили на 6 років, а батька на вісім» і т.д. Це заголовки свідчень, які зібрані.

Арсен Аваков. Документы говорят, что акция действительно была специально спланирована. Господин Косиор, в 30-е годы большой партийный начальник, живший в Харькове и выполнявший указы Сталина, ставил тогда заградительные отряды, и, по сути, стрелял в людей! Я люблю свой город и люблю улицу Косиора, но теперь буду заходить на эту улицу со страшным ощущением… Как вы думаете, стоит ли нам по прошествии стольких лет говорить о тех страшных событиях?

Нина Лапчинская. Звичайно варто говорити, тому що безпам’ятство, воно й породжує аморальність. І доки ми не знайдемо всі місця поховання людей, доки не поставимо їм пам’ятні знаки, хрести, звичайні хрести, доки священик у церкві не прославить їхні душі і не віддасть їх Богові, ми не повинні заспокоюватися. Тому що людей ховали не людським методом. Поки не будуть стерти з обличчя нашого міста імена Косіора, Постишева… Про них міф зробили, що приїхав Косіор, Постишев і все стало гаразд. Однак, саме Постишев, проводячи Пленум ЦК КП(б)У в березні 1933 року наполягав на тому, що Харківська і взагалі Українська партійна організація недостатньо поклали зусиль, для того щоб вилучити весь хліб. І націлив їх на те, щоб продовжити хлібозаготівлі!

Арсен Аваков. Бог им судья и людская память. Не надо далеко ходить — совсем недавно, всего десять лет назад, Леонид Кравчук сказал, что миф о голодоморе придумали украинские националисты… Давайте на этом поставим точку.

Я глубоко убежден, что нам обязательно нужно помнить историю Украины и говорить о наиболее значимых событиях нашего прошлого. Сегодня в День памяти жертв голодоморов и политических репрессий в Харькове прошло торжественное шествие, сегодня возлагались цветы к памятникам жертвам голодомора, сегодня зажигались свечи. Мы сильные, и об этом нужно знать во имя будущего! Мы должны помнить обо всем, что было.